Так сталося...зустрілись ми з тобою.

Навіщо тільки я не зрозуміла.

Щоб знову ця нестримна біль була зі мною?

Невже цьго для себе я хотіла?

А може це було лиш грою?

Невже ти вмієш так підступно грати...

Та,знаєш, це було останнє,що я могла тобі подарувати.

Бувало й так, що серце рвалося кричати, як важко жити на краю небес.

Де вдень могла я відчувати, як дикий холод пробирає, розуміла...це кінець.

Та ввечері, як сонце вже сідало,полегшення ставало для людей.

Мене немов в вогонь палкий кидало і не могла я вирватись з палаючих сітей.

Та небо було лагідним зі мною.

Зітхнуло і заплакало дощем.

І загасило мій нестримний біль водою.

Всі почуття пішли від мене з цим дощем.

І серце вже ніяк не реагує.

І сльози вже не видно на очах.

А душу вже нічого не турбує.

Ти задоволений?Тепер скажи, як маю жити я?