Глава друга. Хто, якщо не я?

Ранок після такого дня, що перейшов у ніч, обіцяв не настати. Тобто йти з ранку в універ, погодьтеся, було б нелогічно: повинен же студент мати право на «проспав». Але будильник спрацював о дев'ятій і о пів на одинадцяту я вже був на другій парі. Була у нас така, на якій ми обговорювали вплив ЗМІ на мізки. Мені дозволили показати відео вчорашніх виборів і я розповів одногрупникам про те, що було, з додатком, як то кажуть, наочного матеріалу.

- Яяяяяяк цікаво, - протягнула викладач, - і що збираєшся далі робити?

- Не знаю, - чесно відповів я, - документи відніс комуністам, а що вони далі робитимуть – поки не в курсі. Сьогодні повинен до них йти за грошима. Мабуть дізнаюся.

Але «сьогодні» сходити не вийшло, як і на наступний день. Ілля, через якого я все і дізнавався, постійно повторював «завтра». А я всі ці пару днів просто не міг прийти в себе. Тому що в голові те, що я побачив, не вкладалося.

І ось у вівторок ввечері я був у звичній позиції в своїй кімнаті у гуртожитку.

Общага... Легендарне студентське місце. Я живу у гуртожитку під «щасливим» номером шість, в кімнаті на дев'ятому поверсі. На стелі сліди «колишньої величі» – розводи. Колись дах протікав, але до нашого приїзду його вже полагодили. Про те, що в дощову пору на голови крапало, ми знали тільки від корифеїв общаги. Шпалери місцями здулися. Коменда, в наказовому порядку, хотіла змусити нас переклеїти нові шпалери, звісно, за наш рахунок, але ми знайшли більш дешевий варіант – заклеїли найпроблемніші місця плакатами. Тому тепер місцями на нас дивилися герої комп'ютерних ігор, місцями – голі дівчата, а місцями – футбольні бутси. На дверях висів зроблений мною самим календар на минулий рік з Дмітрієм Домани, Дмітрієм Буликіним, Алєксандром Харитоновим (цих трьох об'єднує «Динамо», а я вболіваю за «біло-блакитних») і Наомі Кемпбелл (думаю, не варто пояснювати чому). Біля входу дві складені парти, які заміняють нам обідній стіл. Над ними пара полиць, на старій підлозі, з облупленою фарбою, два килимка. Вони вічно брудні, тому що після навчання прибирати, зазвичай, лінь і до миття підлоги та вибивання килимів справа доходить добре, якщо раз на місяць. Справа біля входу збита, вочевидь, попередніми поколіннями, саморобна шафа, далі у стіни два ліжка. У першого, тієї, що прямо напроти дверей, висить Нінка – гітара мого тезки-сусіда, Серьоги Бубнова, який вирішив навчитися на ній грати. Далі ліжко Вані Пеліканова, нашого самого розпусного сусіда, який при вході в кімнату зазвичай каже: «Давайте трахатися!». Біля вікна, під підвіконням, на якому розкладені мої папери, аптечка та інші дрібниці, в єдиній у кімнаті невеликої батареї, стоїть моє ліжко.

Моя улюблена позиція у гуртожитку – це лежачи пузом на ліжку, іноді, з подушкою під тим самим пузом, перед включеним ноутбуком з мишкою у руці.

Отже, це був би нічим не примітний вечір у гуртожитку, якби не передісторія – якби не вибори. Але передісторія була, хоча зовні, певно, нічого й не видавало того, що творилося у душі – кімната жила звичайним життям, й навіть я був у ній у звичайному положенні.

Мобільний інтернет, яким я користуюся, вечорами працював зовсім на тихохідних швидкостях. Спочатку, як, нехай і не дуже вдалий, але все-таки у минулому програміст, я нарікав на маленьку пропускну здатність мобільної «соти» у цьому районі з концентрованим проживанням студентів, але, так як з роками ситуація не змінювалася, почав підозрювати що, можливо, універ встановлював якісь «глушилки», щоб більше студентів користувалося провідним інтернетом від універ-провайдера. Так чи інакше, швидкість ходіння по Глобальній мережі була тихохідною. Але навіть на ній у соцмережі «Вконтакте» я знайшов зустріч, в якій якраз і збиралися ті, кого обурили вибори.

Обговорення торкнулося можливої вуличної акції. Кілька людей пропонувало вийти на пікет. Потрібні були три організатора. Два вже знайшлися. Але інші коментатори, хоч і гаряче підтримували ідею, за старою російською традицією самі «світитися» не хотіли.

- Я був на виборах? - подумав я.

- Був.

- Я обурений?

- Обурений.

- Тоді чому цим третім не можу бути я?

Не зумівши відповісти собі на останнє запитання, я написав, що готовий бути третім. Домовилися зустрітися з ранку наступного дня у міській адміністрації, або, як його називали на противагу «Білому дому» (де розташовувалася адміністрація обласна), біля «Помаранчевого дому».

Ранок, стою біля адміністрації, нікого немає, крім якогось швидше осіннього, ніж зимового, пронизливого вітру. Чекаю. Раптом підходить високий мужичок з довгими, забраними у хвіст волоссям і стає неподалік.

- Теж заявник? - проноситься у голові. Але запитати не наважуюсь. Так ми і стоїмо в різних кутах одного майданчика.

Із запізненням хвилин на п'ять підходить та, яку я все-таки, порівнявши спогади про аватарку та обличчя, впізнав: Жанна Восточна.

- Привіт, Ес, - звернулася вона, як здалося, до мужичкові, але причому тут «Yes» мені було рішуче незрозуміло.

- Доброго ранку. Жанна? - підійшовши до них, похмуро-ранково запитав я.

- Так а ти?..

- Сєргєй.

Тут до нас підійшла ще одна дівчина, що стояла неподалік.

- Це ти, Ярина? - звернулася до неї Жанна.

Отримавши ствердну відповідь усі ми рушили до найближчої продуктової крамниці, в якій заповнили документи, необхідні для того щоб подати заяву на пікет. Основним заявником стала Жанна, я – відповідальним за медицину, Ес (з'ясувалося, що це скорочення від імені «Ефстахій») був призначений відповідати за безпеку. Ярині «ролей» не дісталося і вона просто поставила свій підпис як член ініціативної групи.

Цим же невеличким натовпом (два «хлопчика» – дві «дівчинки») ми увійшли у «Помаранчевий дім».

- Добридень, ми прийшли, щоб подати повідомлення про проведення пікету, - офіціозно звернулася Жанна до охоронців. Ті незворушно вказали їй внутрішній номер телефону. Вона зателефонувала до відділу, який займався прийомом повідомлень, але пустити погодилися тільки її. Ми, трохи нервуючи, залишилися чекати внизу.

Я відчував себе незрозуміло. З одного боку з ранку мозок працював явно не на 100 відсотків, з іншого, як завжди буває у Росії, особливо після того, що я побачив на виборах, було відчуття наближення всеосяжного анального отвору. Ну і поруч з незнайомими людьми відчував себе не найзручнішим чином.

Хвилин через 10 Жанна повернулася.

- Заяву віддала, взяли мої контакти, обіцяли зателефонувати, - сказала вона, - підемо ще до «Білого дому», там губернатор-комуніст. Опозиція ж... може бути вони дозволять, якщо ці заборонять збиратися ...

«Білий дім» розташовувався приблизно у кілометрі від «Помаранчевого». Рушили пішки. Дорогою, у загальних рисах, переказав історію свого спостереження за «виборами».

І у «Білому домі» далі прохідній пустили одну Жанну. Ес пішов курити на вулицю, а ми з Яриною залишилися удвох.

- Будемо знайомі? - почав я спробу розмови, - Сєргєй, навчаюся у «політеху» на журналіста.

- Ярина, я рік тому закінчила універ. Вчитель математики за освітою.

- Ого, - невпевнено протягнув я.

Тут нашу компанію, повернувшись, розбавила Жанна. Заяву прийняли. Ми розійшлися.

***

Вечір, знову у гуртожитку, знову лежу у звичній позі та намагаюся моніторити зустріч «Вконтакте», у якій збирається все більше народу. Правда тихохідний інтернет мені у цьому явно не допомагає. Якщо, раптом, мій безсмертний рукопис (ну тут відсилання до Булгакова та «Майстра й Маргарити» – сподіваюся, ти, мій читачу, це зрозумів) переживе епоху «Вконтакте», напевно, для молоді майбутнього варто сказати, що «Вконтакте» – це така соціальна мережа давнини, яка існувала у доісторичної глобальної обчислювальної системі Інтернет, в якій ваші предки спілкувалися, зазвичай, за допомогою текстових повідомлень. Хоча значна частина юзернеймів збиралася там просто для того, щоб безкоштовно послухати музику та поділитися слізними філософськими статусами.

На цей раз нас відвідав Ваня Пеліканів (а він часто ввечері був зайнятий «поза навчальними справами»), у кутку Серьога (не той, який я, а той, що сусід, зрозуміло), грав на Нінці. Обурення, поєднане з нерозумінням, продовжувало клекотіти чи то у грудях, чи то у мозку. Тому весела історія про вибори, які не йшли у мене з голови, була переказана і Вані з Серьогою.

Якщо на тезку моя розповідь особливого враження не справила, то Ваня був більш стурбований.

- Та якесь свавілля твориться, Серьога, - сказав він.

Проте, свій внесок у загальну справу вніс і Серьога. Придивившись до лиця «начальника» «ділянки» з-під Костянтинова, який розташовувався у колишньому піонертаборі, він раптом вигукнув:

- Та це ж Валера Мишов! Він з мого міста.

***

«ВКонтакте» група продовжувала жити власним життям. Вірніше не група, а зустріч. Модерацію там на себе взяв Льоха Молотов – деякий хлопець, який у загальному чаті адміністраторів зустрічі, а ми його створили, щоб простіше було координувати дії, представився дизайнером і мотивував свою участь тим, що «Все дістало. У мене сім'я, дитина – я повинен витрачати час на них, але зараз вони розуміють».

Принцип модерації я не розумів. Тобто я не розумів, навіщо модерувати, у принципі - адже можна людям щось пояснити. Але виявилося, що багато хто з людей, а, може бути і ботів, приходили на зустріч зовсім не для того щоб висловити свою думку. Або тролінг, або сміття.

Дні перетворилися у півсон, але я все ж спробую їх описати.

Як не дивно, пікет міська влада нам узгодила.

У середу я зайшов у аудиторію, у якої займалася група четвертокурсників під керівництвом завідувача кафедрою. З завідуючою, Іриною Олександрівною з подвійним прізвищем Силова-Сидорова, у мене, як, по-менш, мені здавалося, були збудовані максимально дружні відносини, наскільки це було можливо у форматі бос-викладач – студент. Ірина Олександрівна – жінка, вік якої переступив за піввіковий рубіж якраз в той рік, коли ми вступили до університету: «Ви квітнете як квіти, хоч у душі вам 25» - був у нас такий пілотний рядок вірша до ювілею, який ми, з моєю одногрупницею Настею, писали тоді на математиці... Втім, головне в Ірині Олександрівні було все-таки не в досвіді або віці, а в характері. Вона була досить запальною і авторитарною, але при цьому відхідливою і навіть розуміючою. За її плечима було кілька десятків років на телебаченні, в тому числі, і керівництво обласним каналом, так що упор у освіті у нас робився на практику. Звісно, в першу чергу, телевізійну.

З початку другого курсу нас «кинули» на телебачення, сказавши, що ми до кінця тижня повинні зробити програму. Як? Як хочемо.

Отже, я зайшов у аудиторію, де у Ірини Олександрівни щойно закінчилася пара з її нелюбимим четвертим курсом – склад їх був нечисленним, а от нелюбов – взаємною. Я звернувся до одного з небагатьох місцевих хлопців, а їх у тій групі було всього двоє: «Саня, ну що, йдеш на пікет у суботу? Ти ж бачив вибори. Треба...»

Саню можна було назвати «людиною вогню» – він швидко спалахував і не любив кривду. Проте, за планом, у моєму оповіданні він не зіграє значної ролі. Ось і цього разу Саня відповів, що було свавілля, і він, звичайно, прийде. Але фанатизму у його голосі не звучало. А ось його одногрупниця Ліза, що чула нашу розмову, спішно ретирувалася подалі від неблагонадійних.

- А ви, Ірина Олександрівна, прийдете? Треба ж міняти країну, такого ставлення до своїх громадян бути не повинно, - звернувся я до завідуючої.

- Та ви недалеко від нашого будинку будете. Ми тут поспілкувалися з директором філії державної телерадіокомпанії Олексієм Михайловичем, прийшли до думки, що молоді ви ще, гарячі. Ну, може, вам це і потрібно... А ми у вікно подивимося, - обережно відповіла вона.

У гуртожитку Ваня продовжував думати: чи варто йому йти на пікет? Ваня – людина, яка часто кудись думала зірватися, але не часто наважувалася. Одного разу він відправився зі мною у літературне кафе, у якому ми читали свої вірші, і його так надихнула атмосфера, що він, який теж іноді писав, вирішив на наступних зборах прочитати. Але... так і не зібрався.

Тим часом у інтернеті скипали неабиякі пристрасті.

У чаті адмінів, створеному «ВКонтактику», ми перекидалися інформацією, яка ставала все цікавішою. На одному з міських сайтів-чатів (я думав, що на той час вони вже застаріли, але, виявляється, хтось угорал по «старій школі») активно обговорювали світлини Жанни, яка за пару років до того їздила у США. Фотографії супроводжувалися історією про те, що всіх нас, організаторів пікету, оплачує Держдеп, і платить нам по 60 тисяч рублів на день.

- Було б непогано, - подумав я, - якби мені за мої переконання ще й платили. Тільки де ж ці меценати? ..

Вечорами ми збиралися у редакції місцевого опозиційного сайту з «креативною» назвою «Питання прямо у ніс». На перші збори ми прийшли удвох з Жанною. Вирішили, що потрібно придумати гасла до пікету. Але у мене не складалося нічого креативніше: «Сьогодні вибори продав, а завтра й Батьківщину здав». А поруч засідали якісь незрозумілі мужички. «Клуб політичних аналітиків», - пояснила мені Жанна.

- Такий у нас є? - здивовано запитав я.

- Так, збираються щотижня, розмовляють і викладають на «Ютуб» свої бесіди, - відповіла Жанна.

Серед мужичків був один, якого я знав – він викладав у нас у вищій школі управління у момент однієї з найтемніших сторінок моєї біографії.

*** Про темну сторінку

На першому курсі я був наївний і намагався бути активним в університетському самоврядуванні. Хотів балотуватися в старости групи і навіть в перший навчальний день пропонував одногрупникам вибори. Але тоді варіант з демократією не пройшов – один одного ми не знали і вибори не відбулися. Старостою у результаті став хлопець, який прийшов до деканату і збрехав: «Мене обрали старостою».

Ну а я тоді ж записався у старости курсу. Що я повинен був робити – було не особливо зрозуміло, проте, я зібрав телефони у всіх старост потоку і навіть кілька разів ходив на засідання студради університету. Старостою факультету у нас був Серьога на прізвище Аракаян. Серьога був активним хлопцем. Колись (а він навчався на курс старше нас), намагався вступити на журналіста, але не пройшов за балами і пішов на спеціальність піарника, яка тоді тільки що відкрилася. Але енергію Серьозі кудись потрібно було подіти. Тому він читав, м'яко кажучи, не дуже якісний реп, був старостою факультету і вступив у рух «НАШІ», в якому став не останньою персоною. Але... рух закрили, і ось, одним зимовим вечором Серьога постукав до мене у кімнату у гуртожитку (а ми жили в одному гуртожитку), встав у дверях:

- Привіт, Серьога.

- Вітаю.

- Які плани на вихідні?

- Та, в принципі, ніяких, - відповідаю я, - додому хотів зганяти, як зазвичай.

- Тут така тема. Коротше, мутиться новий молодіжний рух. Все нове – ані цілей, ані завдань. Все можна написати самим. У вихідні з'їзд у Московській області. Поїдеш?

Трохи подумавши, я вирішив: А чому б і ні?

Правда, на ділі все було інакше. Нас привезли на підмосковну турбазу. На якої, до того моменту, вже відпочивали хокеїсти ХК МВС, того самого, якому незабаром судилося програти у фіналі Кубка Гагаріна і змінити назву на ОХК «Динамо-Москва». Перед нами виступали кремлівські політологи і там мені запам'яталися дві речі. Один зі спікерів проговорився, що все вже вирішено, і рух буде називатися «Сталь». І саме там, здається, з вуст якогось пана Матвейчева, я вперше почув байку про те, що «українців не існує, а українську мову придумали в Австро-Угорської імперії на початку XX століття».

Загалом, що таке «Сталь» стало зрозуміло ще там, у Московській області. І було б логічно відразу після поїздки більше ніколи туди не повертатися. Але я протримався в русі до травня.

До речі, незважаючи на наші «мозкові штурми», у ході яких ми пропонували варіанти назви, скоро воно офіційно стало називатися... «Сталь».

Йти мені не хотілося через людей. Компанія була цілком нормальною і веселою. І засмучувати їх виходом не хотілося. Моральний глухий кут вирішив головний «сталевар» області Діма Пузіков. Йому не сподобався мій аватар «ВКонтакте», на якому був зображений «тандем». Вірніше, швидше за все, йому не сподобалися не стільки тандемні лики, скільки підпис під ними. Мені, під загрозою вигнання з руху, порадили змінити головну світлину. А я... Ну а навіщо мені було виконувати наказ?..

До речі, через кілька місяців, патріот Росії Сергій Аракаян, який тут палко любив Владіміра Путіна, переїхав до Лос-Анджелеса. Виявилося, він з батьками 12 років чекав «грін карти». Ще через пару років, вже у США, Серьога підтримає рух «За чесні вибори». Певне, його погляди залежали від того по який він бік Тихого океану...

Втім, цей відступ я затіяв зовсім не заради Аракаяна, Путіна або Пузікова.

Найбільш, мабуть, корисним епізодом цієї темної сторінки були курси. Тим хто пройшов би штук 15 з них, «загрожувала» безкоштовна друга вища освіта у вищій школі управління. Правда для того, щоб курси відвідувати потрібно було залишатися у русі.

На двох курсах з трьох, на які я ходив, було сумно. Але політологію у нас вів Валентин Ілліч Єрофєєв, дійсний професор, чоловік років 45-50, якому справді було цікаво викладати і з яким було цікаво посперечатися і поміркувати. Хоча, мабуть, цікаво було, в основному, мені, тому що більшість у русі сиділи з тими ж сумними «щами».

На жаль, курс у Валентина Ілліча я так і не закінчив. Якраз перед заліком Пузіков вигнав мене з руху. І це, мабуть, єдине, про що я у цій історії шкодую.

***

Як здогадався читач, наступного разу історія звела мене і Валентина Ілліча у редакції «Питання прямо у ніс», де він з колегами записував передачу як політолог.

Одним з його колег по цій «програмі» був якийсь Геннадій Жарений: товстий невисокий чоловік, від якого віяло несвіжістю і ще чимось більш неприємним.

- Ну що ви тут робите? - з пафосом запитав він нас. - Справа безнадійна, дітки, - промовив «експерт», довідавшись що до чого.

- Та ви ж навіть 50 людей не зберете, - додав політолог.

- А хто це? - запитав я Жанну.

- Геннадій Жарений з порталу «Питання прямо у ніс». Ти його не знаєш? Про сайт не чув? У них же кілька тисяч переглядів на тиждень, - «пояснила» Восточна.

Дні продовжували крутитися як у калейдоскопі. Зранку на навчанні, потім то у «Питанні прямо у ніс», то у гуртожитку перед ноутбуком. Здавалося б, нічого складного, але емоцій йшло багато.

Десь у середу зателефонував Іван і сказав, що можу приходити за грошима. За моє спостереження на мене повинна була чекати тисяча рублів.

І ось я у обкомі Комуністичної партії. Обстановка епохи застою – поліровані світлі столи, просторі кабінети, у яких відчувається дух чи смерті, чи то просто затхлості. Після невеличкого очікування заходжу у кабінет одного з неголовних секретарів обкому.

Довгий кабінет, який заповнює не менш довгий стіл, у самому кінці якого, під портретами Леніна та Зюганова, сидить досить товстенький дідусь років 70-ти. Стіл візуально подовжує простір, й здається, що між нами не 7 метрів, а 70 кілометрів.

До голови столу йду, уявляючи, ніби я «людина й пароплав», як говорилося у одній дитячій казці.

- Доброго дня. Я за грошиками за спостереження...

- А деее спостерігав? - розмірено починає досвідчений «комуніст».

- У Костянтинові спостерігали, там був просто жах якийсь. Ілля знає, я йому матеріали скинув. Може, він вам розповідав... - емоційно починаю я.

- Бачу, працював, - не поспішаючи простягнув «комуніст», слідом за тим простягши мені й гроші. На тому його інтерес до мене закінчився.

***

Число учасників зустрічі "ВКонтакте" росло і дуже бістро перевалило за тисячу.

Увечері у редакції «Питання прямо у ніс» ми розробляли план пікету. Проблема була у тому, що ніхто раніше подібні заходи не організовував. Тому серед нас з'явився досвідчений артист Василь. Голосом, чи то прокуреним, чи то посадженим, але від того не менш гучним й поставленим, він намагався нас чи то надихнути, чи то вилити свої емоції від цих «виборів»:

- Ну це ж беззаконня! До чого дійшли! Треба, треба збирати народ!

Його ідею підхоплювали інші. У натовпі стало прибувати. З'явився Льоха Молотов, якого я нарешті побачив «у реалі». Це був невисокий хлопець років 28, підтягнутий й з палаючими очима, але такий, який не особливо виділявся з натовпу. Льоха прийшов не один, разом з ним до редакції увійшов дивний хлопець, приблизно одного з ним віку, але з довгим волоссям, у капелюсі й з борідкою, як у радянській екранізації «Трьох мушкетерів» у Атоса. Певно, хлопець хотів домогтися схожого ефекту.

- Привіт, - привітався Молотов, - це мій друг Леонід Расторгуєв, - відрекомендував він незнайомця.

- Добридень, - трохи підстрибуючи й швидко вимовляючи слова почав «Атос», - я – Леонід. Те, що твориться, звичайно, погано. Не по-християнськи це. Ось тому я й подумав: треба щось робити.

Ми сиділи й вигадували гасла для плакатів. Тут було обігрування головного «чарівника», він же голова російського виборчкому Чурова: «Чаклує, Чуров, чаклує, дід! У твоїх цифрах істини нема», про місцевого «чарівника»: «Комасовський - покайся»; «Злодій повинен сидіти у в'язниці», «Ми вас не вбирали» та інші такі ж прості, але зрозумілі гасла (хіба що Комасовський був не надто відомий рядовим громадянам).

- Взагалі у мене мало часу, - розповідав Льоха Молотов. - Маленька дитина. Але зараз приділяю час адмініструванню зустрічі. Дружина розуміє.

- Плакати я можу роздрукувати, - зголосився «Атос».

Так як мене призначили відповідальним за медицину і правовий захист, я повинен був знайти медиків й юристів. Першим з'явився знайомий Ефстахія Леонід, відрекомендувавшись: «Мокриця».

Мокриця постав у образі рокера-неформала років 30-40 у косухі і зі стійким запахом низькосортного тютюну.

- Привіт, - насторожено сказав я.

- Привіт, - відповів Мокриця.

- Зможеш бути медиком?

- Ну, типу, досвід є. Правда у мене зараз проблеми з законом невеличкі, але взагалі я за рух. Прийду.

І після короткого і не зовсім зрозумілого не тільки для читачів, а й для автора, діалогу, Мокриця, залишивши свій телефон, пішов у зимову імлу.

За Мокрицею приходили і інші люди. Повненька тридцятирічна юристка Мілада, яка пообіцяла переглянути закон про мітинги і допомогти під час пікету, молодий лікар Ваня, який обіцяв допомогти на мітингу. Загалом, люди приходили.

Приходили і інші, перелякані. Розповідали про те, що мітингувати нам не дозволять, і що на роботі їх уже відмовляли. Але вони поки за.

***

А у цей час не так вже далеко від нас, на одній з центральних вулиць, біля міської адміністрації засідав штаб «Єства Радості» на порядку денному якого було тільки одне питання: Що, власне, з нами робити?

Серед засідателів було і молодий єстворосс, мій колишній одногрупник Захар Петренко.

Захар, хоч і був трохи бунтарем, і навіть носив сережку у одному вусі, вже у 18 років наслідував приклад батьків і вступив у правильну партію.

- Яке мені діло до політики, Серьога? - пояснював він, - Це бізнес, зв'язки...

Зараз же Захар обріс деякими зв'язками і хотів конвертувати їх у міцну валюту.

Під час виборів він уже був номінальним організатором «КВН», коли «веселі та кмітливі» младоєстворосси, під виглядом ігор клубу веселих і кмітливих, зганяли студентів на «ігри», які перетворилися у голосування за Путіна.

Це, звичайно, стало значним внеском у капіталізацію успіхів Захара, але наш «білострічковий рух», у разі його успіху, міг не тільки привести до перегляду результатів виборів, а й перетворити перспективного Захара у безперспективного ЗК.

Допустити цього Захар, звичайно, не міг. Та й його старшим товаришам подібна перспектива не дуже «посміхалася».

Обговорення йшло напружено. Але рішення прийшло саме з того кута, у якому сидів Захар.

- Раз проявляють активність вони у соцмережах, то і працювати потрібно з ними там. Поширимо чутки, буде добре, якщо знайдемо реальну прив'язку до США. Може бути там хтось побував...

За вікном була ніч...

***

- Ось же дурні! Не ховаються навіть, - переможно сказав своєму комп'ютерові Захар.

Справа рухалася до ранку і довгі пошуки нарешті увінчалися успіхом. На сторінці Жанни Восточної він знайшов навіть більше, ніж хотів: світлину Жанни у оточенні американських поліцейських.

Методички були розіслані. Для створення правдоподібності «образу ворога» було вирішено запустити в інтернеті слух, що за день Держдеп США платить кожному з організаторів ті самі 60 тисяч. Для вагомості ж слід було додати, що на пікеті роздаватимуть гроші та наркотики.

***

Наближався день пікету. А я, після пар, наближався до свого гуртожитку.

Щоб потрапити всередину, потрібно було минути невеличкий «блокпост», на якому сиділа чергова, і показати перепустку. І ось, коли я вже тримався за ручку дверей, щоб відчинити їх і потопати на дев'ятий поверх, мою увагу привернуло дивне оголошення.

- У суботу і неділю очікується санітарна обробка гуртожитку від комах. Студенти зобов'язані покинути приміщення, - закликав папірець на двері.

Свого першого таргана у гуртожитку я побачив саме у тій общазі, у якій жив зараз, коли, ще живучи у іншому гуртожитку, прийшов сюди на так зване «відпрацювання» (такий собі аналог панщини для іногородніх студентів). І, у принципі, нехай і не у фантастичних кількостях, таргани зустрічалися і потім, при цьому, якщо ми іноді і купували пастки або дихлофос, то централізовано, та ще й у розпалі навчального року, напередодні залікової тижня, ніхто заради тарганів, звичайно, ніколи з гуртожитку не виселяв і нічого не обробляв.

Тому хто тут був «тарганом», загалом, було зрозуміло всім, хто міг скласти 2 + 2.

- Бачили оголошення? Думаєте, правда будуть тарганів труїти? - запитав я сусідів по кімнаті.

- Ну тааа... Схоже, треба все-таки завтра йти, - майже з упевненістю відповів Ваня.

Незважаючи на попередження, ми вирішили ризикнути і переночувати у общазі, а вже вранці відправитися у «Питання прямо у ніс». А ось Серьога Бубнов поїхав додому.

Вечір пройшов у обговоренні того куди котиться країна, і що потрібно робити. Ваня Пеліканів, незважаючи на свою звичку рішуче зіскакувати у останній момент, у цей раз вирішив-таки взяти участь у пікеті.

Мій же настрій був вкрай нервовим. Дивлячись на обстановку, я розумів, що завтра статися може все що завгодно.

- А які шанси, що завтра ввечері я все ще буду на свободі? - подумав я.

Але, на щастя, молодість хоч і знає страх, впевнена у необхідності сну. Тому через 1-2 години зовсім не еротичних переворотів у ліжку, мені вдалося заснути...