Шість днів

- чергування дня і ночі …

 

Перший крок до гри. «Гра у шахи»

 

Витримати цю спеку неможливо - із віком стаєш занадто вразливим, не тільки до негоди - майже тридцять років - спека примушує відчувати себе гейзером. Не встигаєш витирати обличчя, таке враження що на поверх вище від тебе прорвало трубу і стеля почала пропускати воду, потрошку на білій рівнині накопичується, аж поки надлишок не відірве велику краплину, земне тяжіння несе її прямісінько тобі на лоба – ляп – куди подівався носовичок?

Дочекатися робочої перерви було не сила, тільки-но година дня і ноги самі несуть господаря до парку де можна на годину забути про роботу та взагалі просто насолодитися прохолодним молочним напоєм чи морозивом. Придбавши і те і інше молодий чоловік прогулювався парком та отримував естетичну насолоду від споглядання на фонтан та плескотіння у ньому води.

- Добридень молодий чоловіче! звернувся до мене незнайомець, обличчя висвічувала посмішка - він сидів на парковій лаві, поряд лежала шахова дошка із майбутньою партією – Чи не хочете зіграти зі мною, здається ви нічим не заклопотані і маєте вільний час, а мені якраз не вистачає суперника.

- Добрий день! – чому б і ні подумав я, в решті решт він єдиний хто звернувся до мене, з доброзичливою пропозицією за цілий день, просто зіграти у шахи, що тут може бути жахливого – проста гра.

- Примощуйтеся по зручніше та почнемо. Не вважаю за потрібне представлятися одне одному гра єдиний спосіб який покаже справжнє ваше та моє ім’я, імена данні нам від народження лише порушення ідеального спокою у світовім хаосі, пустий звук та нічого більшого. Як ви вважаєте? – промовивши це на обличчі з’явилася відверта посмішка, здавалося, без підтексту та певних намірів.

- Можливо; я не впевнений – проста відповідь, на не просте запитання. Було важко встановити вік незнайомця, його обличчя мало риси загубленої юності, зморшки біля очей говорили про веселість, а очі, дещо незвично, сяяли, такий вогник притаманний дітям, або щасливим особистостям. Впевнений в одному, він старший од мене на років із тридцять, про це свідчить і абсолютно сива голова. У молодих сиве волосся трапляється дуже рідко, серед моїх знайомих таких нема, але колись бачив одного, здається.

- Хочете розпочати білими чи чорними, як на мене то все одно якими грати, головне правильний та гарно обміркований хід. Справжній гравець передбачає долю партії лише за першим кроком супротивника, а далі скеровує гру на свою користь – можна провести паралель із життям. Ви можете подумати для цього потрібно мати талант або як най менш бути здібним – легкий сміх, перервало нове судження - хочу зауважити на відсутність пильності у людей, немовля не може одразу після народження встати на ноги та побігти, так і талант не з’являється бог з на звідки.

Пропозиція була сприйнята охоче, зайнявши своє місце чоловік вирішив грати білими – найкращий захист – своєчасний напад. Декілька хвилин була абсолютна мовчанка, інколи повз гравців проходили люди та виказували, короткими поглядами, свою цікавість. Білими був зроблений перший крок

- Ось і добре, треба ж колись розпочинати – засміявся незнайомець – зараз молодь рідко або взагалі не цікавиться старовиною, частіше для власної вигоди, щоб заробити грошей, авжеж, мати кошти для власних потреб це теж дуже важливо. Історія – хто нею цікавиться, одиниці, в перемогах та помилках наших попередників є що нам - новому поколінню, не зашкодить дізнатися.

- Ви забуваєте про школу – виказана думка мала байдужий характер, і була спрямована більше на підтримання бесіди, а не показати свій розум - обов’язковою складовою у навчанні є курси світової історії та нашої держави як окрема гілка. Як на мене то цього досить, а подальший розвиток, по закінченню, добросовісно передається у руки власника. Кожен має право самостійно вирішувати чим йому займатися. Ваш хід.

- Дякую я пам’ятаю, хочу гарно поміркувати перш ніж зробити хід, якщо ви звісно не заперечуєте – хлопець кивком голови означив готовність зачекати – Ось – незнайомець походив пішаком.

- Хід пішаком, ваш хід – своєрідний чолов’яга, промайнула думка в голові, напевно історик або філософ, бо цікавиться такими речами, чи ще цікавіше хворий розумом, такі тільки те і можуть, годинами точити ляси, торкаючись світових тем. Помилки наших предків – то було колись, а теперішні часи вимагають від людей нових дій та думок.

- Певно мені краще походити ось так – проказавши це хворий пересунув у перед ще одного пішака. – Думки, думки, їх так багато і майже усі вони чужі. Життя підпорядковане правилам, законам, примхам чужої волі, а найгірше те, що розуміння елементарного приходить тільки зараз, на при кінці свого віку. Я тут про що подумав … - і замовк, обличчя виказувало внутрішню напругу, ніби той намагався сформулювати свою ідею.

- Невже ваше життя існує завдяки комусь? Чому чужі думки? - ніхто не має змоги зазирнути у вашу голову, чи до когось іншого, та залишити там своєрідного листа з детальними інструкціями, де темна постать стверджує так правильно і краще для вас, робіть саме так, а не інакше – Здається чолов’яга трохи не при своєму розумі – тільки я вирішую, що для мене добре і погане! – сказані слова були в трохи образливому тоні по відношенню до співрозмовника.

- Можливо, можливо – чоловік ніби не слухав, а знаходився у світі своїх думок. – Мушу вас засмутити, але цю партію ви програли! – засміявшись старий гравець насилу встав з лави та квапливо рушив у здовж стежки.

Поки хлопець дивився на гральну дошку чолов’яга встиг забігти за кущі і зникнути. - Хворий на голову опинився ще дурнем, партія не може бути програною якщо зроблено лише чотири ходи!

 

Другий крок до гри. «День народження»

 

Очікування було не марним усе йшло як найкраще, поряд сидить кохана дівчина, мені подобається тримати її за руку та час від часу лагідно стискати. Вона інколи відповідала взаємністю. Здається перед початком вечері батько був трохи засмучений, проте після третьої чарки сум зник з очей і з’явилася посмішка.

- Сину можна тебе на хвилину, поговорити – трохи затяжна промова, але я його розумію, важка робота і трохи алкоголю - жінко ти зостанься поки що з невісткою. Нам треба побалакати як чоловік з чоловіком, декілька хвилин нас не турбуйте.

Коли голова сімї заговорив до хлопця той сидів у центрі столу, цього вимагала святкова мить, за спиною було вікно оздоблене коштовним каміння інших висвітлених вітрин життя. Не замислюючись над темою майбутньої розмови, підкорився батьковій волі, у цій родині заведено - прислухатися та підпорядковуватись старшому. Батько був більшим од яскравого представника сучасної, цілеспрямованої молоді. Пройшовши на кухню дебелий старий змінив святковий та радісний тон на більш суровий образливо звинувачуваний.

- Ти хоча б розумієш що це не може тривати і на далі – випите вдавалося в ознаки, правою рукою засновник сімейства описував невеличкі кола у повітрі – Такі речі не можна просто вислуховувати і нічого не робити – честь та гідність вимагають справедливості. Образа за образою – ти думаєш мені легко – губи затремтіли, він простяг обидві руки к обличчю хлопця але не наважувався доторкнутися – ти гадаєш мені легко, тобі дивляться в очі як я зараз тобі і кажуть речі від яких усе нутро закипає.

- Не можу зрозуміти про що йде мова – спантеличено та неохайно проговорив, паралельно в голові перебирав події минулого дня, тижня, місяця, у мене все гаразд, на роботі мною задоволені, я старанний працівник, незабаром підвищення і він про це добре знає. За пів року жодного порушення, запізнення. Старий певно трохи перебрав.

- Як в тебе сміливості вистачило начхати на мене? на честь сімї? Тридцять років, сніданки, вечері, відверті розмови, ось тут, на кухні, підступна ж твоя натура, від матері партизанські гени унаслідував, усе потай, колиб ніхто нічого не провідав. Зумів обдурити і мене, свого батька, а люди бачать, помічають кожен крок, усіх не обманеш! Бридка твоя морда – і не роби вигляд, що на справді нічого не розумієш, ти все збагнув – по очам бачу! З мене глузують усі без винятку, смішки, смішки – досить! Не для цього усе життя було віддане служіння роботі, так вона не дуже чиста, на відміну від твоєї, в тебе кожен день чиста сорочка, гарна зарплатня, а в мене що? Аж нічого, взагалі нічого, нікчемне існування!

Руки опустилися, важкими кроками батько рушив до стільця біля вікна, мовчазне напруження охопило, та набирало обертів з кожною секундою, усю кімнату і тих хто в ній знаходився. Зробивши декілька маленьких кроків старий потроху опустився на підлогу, випростав ноги та опустив голову. – Що відбувається? – запитав хлопець. – Досить! пролунала відповідь, із криком у батька пішла кров з носу, таке трапляється в нього від перенапруження. Крик почули і жінки. Вони вже стояли за спиною – Що тут трапилося? Помітивши кров на обличчі і руках в чоловіка що на підлозі, більше не було запитань, одразу полетіли образи в сторону іменинника. Усі спроби виправдатися не були почуті. «Буцімто» ображеного огорнули турботою, святковий настрій нікого вже не займав.

- Мені краще піти – хлопець розвернувся та рушив до вхідних дверей, взуття одягав повільно, сподіваючись на пояснення з боку батька чи принаймні на захист матері або дівчини, але обидві стояли спинами.

- Тобі краще взагалі більше тут не з’являтися, ти добре мене зрозумів – це були останні слова «в минулому» батька.

Двері закрилися і в квартирі залишилося вже троє. Мовчки кожен займався своєю справою, чомусь нікого більше не цікавив інцидент, минула година, мати подала чай і пиріг, приготовлений власноруч. Компліменти були різноманітними – «Такого, я в житті не куштував» - батькові слова – «Моя мама навіть приблизно, не зможе приготувати такий чудовий пиріг на вигляд і в першу чергу смак» - схвильовано підлизувалася дівка.

 

Крок останній, гра почалась! - чергування дня і ночі …

 

Трапилася ця історія винятково не зрозуміло яким шляхом, через два дні після гри у шахи. Дещо втративши глузд хлопець блукає містом в пошуках пояснень.

Обридливі людські обличчя, усюди одні й ті ж самі, на кожному маска співчуття або відрази. Вони, мені не вистачає сміливості віднести свою скромну та неохайну особу у клас людини розумної, так багато говорять про допомогу потребуючим – ось, я потребуючий – мовчите - чи треба їхати до Африки й там вишукувати нещасне ВІЛ інфіковане дитя. Чесно кажучи на чорних бідолах вам так само начхати. Кожен має свій напрямок – стежку, яку він вимощує дорогоцінним камінням, сподіваючись на добрий кінець. Тільки в мене ця стежка відсутня! Спитаєте - загубив чи не знайшов ? – доля? - усі ваші варіанти звичайна банальність, перше що приходить в голову! П’яна голова краще працює ніж твереза. Вибачте – можу тільки розвести руками і сказати вам – лагідно – це моя справа!!! Дурні!

Зараз хочеться тільки зникнути, розчинитися бо усе зникло, за одну мить. Багато чув різного, деколи й про себе казав - добре що в мене усе гаразд, з іншими нехай станеться що завгодно, в мій дім лихо не зайде.

Не зайде, не зайде - зайшло, навіть не постукавши; виламало двері і там тепер усе шкереберть. Очі відмовлялися вірили, розум перестав їсти дійсність, ні, казав собі, ні - це мара, лихий сон – прокинься – шепотів стоячи на колінах перед самим обгорілим порогом. Здавалося ще трошки і жарт скінчиться, усе стане на свої місця – секунда, хвилина, година сон не закінчується. Усе накопичене майно було цілим – але щось згоріло в мені – кожен день перетворюватися із ката на янгола доброчинності – а потім знову і знову – янгол з думками демона. Чи дійсно крилаті добродії продають себе справжніми, витягуючи із скрутної ситуації; на противагу їм, існує інша сила – яка ставить перешкоди – так хто ж з них є справжнім. Ті хто гальмують, чи ті хто підштовхують? Для чогось шукаємо друзів, коли поважаємо ворогів. Вуха в усіх забиті сіркою, а очі засліплені своїм же сяйвом? – я не можу переступити поріг свого дому бо розумію – там, у минулому - для мене нічого немає! Хоча є, нікому не потрібне дорікання – моє місце де інде, у відлюдькуватій місцевості – де нікому немає діла до мене, а най головніше мені до себе, а в принципі яка різниця усім байдуже на все окрім себе .

Як цей світ остогидів – кажучи ці слова на язику присмак гнилі – так смакує образа вчорашнього дня - не зрозуміло для чогось потрібно переконувати усіх у своїй вартості; відноситися до спільноти - без останнього взагалі не можливо існувати – звісно якщо ви з глузду з’їхали то вдачі вам, бути проти усіх то велику силу треба мати чи дурість? Навряд чи комусь вистачить сміливості та протиставити себе – усім.

Підводься – сам собі наказую - такого не може бути, що не існує іншого шляху – треба йти і шукати. Варто лише заплющити очі – в уяві, усе будується без суспільних законів і чужої думки, має значення лише моя фантазія! Очі краще зав’язати чорною ганчіркою, для впевненості, та рухатися вперед, йти і йти. Не обертаючись. Відсунути подалі усі думки. – Короткі настанови розуму спонукали до дії, навколишній шум – балаканина, пуста балаканина, роз’їдає мозок.

Господи, як же це – голова розколюється од болю, схопивши себе за волосся намагаєшся видрати його із коренем, але марно, в руках саме волосся, біль залишається; дихання стає частішим, очі засліплює гнів - Думки, які вони безглузді - усе що мною цінувалося в одну мить перетворилося на купу безглуздості, бажання бути кимось – насправді видалося нічим, а ніщо отримало життя. Мої мрії, насправді ж належали усім окрім мене, аж смішно, суцільна дурість - виправдовуючи чужі сподівання мріялося стати усім для своїх батьків, родичів, коханої дівчини – дійсність - все загублено – ні, загубити себе неможна, бо це моє життя, скоріш за все це означає, що на якомусь проміжку дороги мене переконали в іншому – купився на чужі бажання – навіть не замислюючись – дихання стало спокійним, а думки чистими та зрозумілими - над вартістю свого вибору – сам себе обманював. Ось результат – усі, без виключення, казали навчайся – закінчиш школу – далі університет – влаштуєшся на гарну роботу – далі родина… – і життя налагодиться - вони вважали привальним саме це. Не рахуючись з моїми вподобаннями. Душу сповнює безмежний простір наповнений нічим – для мене. Жити чужими думками, втілювати у дійсність чужі бажання – а хто отримує прибуток – певно, що не я. Життєвий шлях розписаний барвами одноманітності. Зараз хочеться усвідомлювати свої наміри, почуття, вирішувати завдання своєї долі.

Ноги можуть йти, лише треба підвестися – перші кроки важкі – впасти тепер не боляче і головне не страшно, зможу встати; сильний не той хто перемагає, а той хто бореться, я хочу жити – боротися, виборювати своє право на щастя.

Людина, із зав’язаною на очах чорною ганчіркою, рушила, крок за кроком, у перед, перед очима не було перешкод, будівлі, люди усі розчинилися, шлях вільний! Він бачив стежку та світло десь там, треба рухався уперед, без зупинок. Певний час – здавалося, що контроль над розумом та ногами узяв хтось інший, без наміру зашкодити, дехто усього на всього виконує маленьке прохання полишити колишню домівку - віддаляючись та залишаючи минуле - ставало легше, кожен новий подих давався із більшою насолодою. Уявна дорога була викладена камінням, як років з сто тому, у великих містах. Погляд привернула зелена трава, по правій стороні, вона росла така густа і висока, що здавалося там можна загубитися – один крок у неї – і все – можеш залишити надію про повернення на кам’яну стежку - тривалий час очі чоловіка дивилися тільки туди у безмежний простір зеленого моря. Хвилі із людський зріст, не більше, намагалися проковтнути усе на своєму шляху – в той самий момент коли це мало статися – стихія відкочувала і в обличчя дмухав сильній та напрочуд теплий вітерець. Подих свободи – насичений ароматами польових квітів, що знаходилися на тому березі. В голові промайнула чудернацька ідея – пірнути із головою - туди - таких спалахів у бажаннях не було з дитинства – довго не розмірковувати, а лише піддатися сильному почуттю, усвідомити та прийняти необхідність у цьому безглуздому, на перший погляд, крокові; більше немає когось, хто б стояв над головою і давав, у голос, свою об’єктивну оцінку твоїм діям; якщо підняти очі догори – можна побачити тільки сонце на світло блакитному небі, яке час-від-часу прикривається легкими хмаринками феєричних форм. Самі по собі це просто хмаринки, але для людського ока цього замало, там повинні бути хтось або щось, те що спонукає вдивлятися в небесний океан своєю незбагненністю та неосяжністю.

Скільки мені років? – насправді – не біологічний вік, а духовний… Ця думка обтяжувала лише коротку мить, почувся крик птаха – нагадуючий орлиний – насправді мені не відомо хто саме озвався, підказала уява. Не помітно для себе зупинився - з марною надією побачити птаха - швидкоплинність хмар причарувала – Одна мала форму вівці без вовни, інша нагадувала слона… Кожна має своє обличчя, проте мені до вподоби вбачати своє – Вони так швидко пропливали, що здавалося сам Хронос підганяє час, з такою швидкістю вже повинна була настати ніч, і знову бути день – сонце і не думало наближатися у свій зеніт, на око було годин з дев’ять і день тільки починався.

Занурившись у степну траву – заплющив очі і йшов у перед – кожен крок дарував нові відчуття – колоски лагідно вдаряються в обличчя - вітер знову й знову – сповнений свіжої сили - проходив крізь усе поле, огортаючи кожну травинку лагідними обіймами – почувши швидке приближення Еола, спинив ходу, відчув, що і я належу до цього братерства.

Раптова тиша змусила зупинитися, зник вітер і чаруючий аромат полині, що запахом немов кликав до себе, у чарівне поле. Не розплющуючи очей повернув голову, де мала знаходитися дорога з витоптаної трави, а за нею кам’яна стежка, тільки тоді дозволив собі подивитися на пройдений шлях – вмить опустив погляд перед самим носом була дбайливо вимощена старовинна стежка – До цього моменту я не бачив, що знаходилося по ліву руку, тепер усе було перед очима – Від побаченого миттю пересохло у горлі – спалена сонцем земля, здавалося ніби усе пливе - із голодної пустелі вдарив сухий жар, щоб не так пекло у очі, довелося трохи зажмурити їх – велетенський спалений простір, де ні де росли яблуні, певно це був, колись, сад – листя взагалі не було – проте на гілках висіли запечені яблука. Дихати важко, вогняне повітря обпалює геть усе, пухкі губи перетворилися на зморшкуваті, я відчував як вони тріскаються; кров не встигла з’явиться як вже висохла. Вистачило лише декількох секунд – і з’явилося почуття - там я вже був. Нащо це все – треба вертатися на луки, де свіжість дихає життям. –Зробивши півоберт та крок у перед людина провалилася під воду – голова не могла зібрати до купи усі думки – відчуття були такими, ніби череп лусне і мозок вирветься на зовні - жах змусив боротися за життя, але спроби виплисти, навпаки, допомагали чорному гігантові засмоктувати тіло до самісінького дна – розплющені очі могли роздивитися геть усе – бо близька до поверхні вода була дивовижно прозорою.

В ту саму мить наді мною, біля самісінької поверхні води, пролетів птах, я розгледів його то був орел – з ідеально чорними очима, такий спокійний і вільний. Дивним шляхом мені передалася його спокійність та врівноваженість – не залишилося місця для страху. Полишивши спроби пручатися віддався на суд стихії – нехай станеться так, як судилося. Темрява, поступово, огортала усе навколо, певно через деякий час дістануся дна – навіщо я про це думаю, адже, секунда або дві і тіло почне судомити від нестачі кисню – контроль послабне та легені наповняться водою. Куди поділося дике поле? Воно не могло зникнути ось так, з’явилася пустеля де життя не може існувати, повна відсутність води. Чого не скажеш про мій теперішній стан. Тіло здригнулося, почалося, судоми ставатимуть все сильнішими і сильнішими. Це відбувається з тілом, а не зі мною, я вже спостерігаю зі сторони, такий собі споглядач – реального життя. Біля самого дна завиднілися двері, дурня, на дні океану – пролунав звук, оберт ключа, абсурд відчинився і простяглася рука, вхопила тіло та затягнула у середину.

- Ти з глузду з’їхав чи жити обридло? – Голос був серйозним і не залишав надії на можливість виправдатися. – і зніми пов’язку, вона тобі вже не потрібна.

Пригадавши що ця річ дійсно зашкоджує побачити світ у всій його красі, трошки втомлений мандрівник, скинув з очей чорну ганчірку, світло здавалося аж занадто яскравим і дуже сліпило, довелося трошки зачекати щоб звикнути до світла. В очі миттю кинулася краса природи, навколо було декілька дерев, весна надала їм чудові зеленні сукні де ні де оздоблені маленькими квіточками, то були майбутні абрикоси; до вуха доносилося спів бджіл.

- Агов, вже надивився – проказав незнайомець, говорив він дещо збуджено, певно хвилювався – я тебе довго шукав, ні,ні ми не знайомі, про тебе дізнався завдяки радіо, там розповідали про якогось, начебто, трохи божевільного, який ходить містом із ганчіркою на очах та пильно придивляється до облич оточуючих людей. Мені здалося це цікавим. Ось вирішив знайти тебе та познайомитися. Пробачте я не представився – можете називати мене поводирем – мені так хочеться, звісно ім’я в мене є, але воно не дуже мені до вподоби – трохи задихаючись закінчив незнайомець - Вибачте не можу приборкати хвилювання.

Де це я?– запитав мандрівник – ця місцевість мені не знайома, ніколи тут не був, як на мене - гарна місцевість.

Два чоловіка сиділи один навпроти іншого біля самісінького підніжжя великої гори, вершину якої узяв у чільне кільце туман, тому було важко роздивитися якої ж насправді висоти ця скеля. Грав в мовчанку продовжувалася хвилин з десять, очі мандрівника зацікавлено та з великим бажанням роздивлялися усе навколо, зупиняючись на декілька секунд оцінюючи дрібнички. Позаду дивного чоловіка лежав велетенський камінь біля самісінької прірви, склалося враження, що дмухне дужий вітер і ця брила полетить у безодню, це була лише ілюзія, гра. Звичайна людина проходячи мимо навряд чи спромоглася б побачити невеличкий камінь, розміром з маленький кулачок дитини, він лежав під велетнем і утримував від падіння.

Мовчанку обірвав провідник своїм запитанням, чому мандрівник хотів упасти у прірву, і як взагалі можна ходити над прірвою із зав’язаними очима, це гра у смерть, пощастить чи ні? - Як би мене не було поряд, легкою рукою хтось би написав на надгробній плиті «Загинув як дурень, йшов не дивлячись під ноги».

- Мені ввижалася синя безодня котра поглинала усе що потрапляє до її світу – намагаючись пригадати усе у дрібницях, серце почало калатати з неймовірною силою, ніби усе повторювалося, стало важко дихати – і чим більше я пручався тим більше вона мала влади над моїм тілом. Готуючись до смерті душа покинула домівку і споглядала останні хвилини з боку, аж раптом на самісінькому дні з’явилися двері, вони відчинилися та чиясь рука затягнула моє тіло у середину.

- Добряче ж в тебе працює уява, можна тільки позаздрити. Я сподівався зустріти тебе саме тут – голос був спокійний та врівноважений, без нотки подиву чи схвильованості - Такі як ти, маю на увазі – шукаючих - дуже часто потрапляють саме до цієї долини - самотності. Вибач, моє висловлювання дещо самовпевнене та не обґрунтоване, але ти тут, можливо це доля, або звичайнісінька випадковість. Схоже на те, що ти не розумів куди йдеш? Як мені здається. Можливо твій внутрішній голос правильно підказав тобі, куди саме треба рухатися. Мало кому відомо про тутешнього мудреця що кожної ночі з’являється на вершині однієї із гір, та відпочиває там до самісінького ранку. Він дуже багато знає та розуміє і зможе допомогти тобі, звісно якщо вона тобі потрібна – якщо так - спробую допомогти у зустрічі. Трапляється таке, що він не з’являється, але це дуже рідко, таке може статися за негоди, дощ, вітер – ти ж розумієш, негода, тільки повний дурень прийде за таких обставин. Мені теж потрібно зустрітися із тим «хто знає відповіді», бачиш – путівник показує правою рукою на великий рюкзак, куди могла вміститися людина середнього зросту, там деякі речі які йому треба передати, понесеш мій багаж - покажу дорогу, вершин тут багато самому можна заблукати, а бо ще гірше зійдеш на одну із них, і нікого не стрінеш, виявиться то не те місце куди треба було йти. Якою буде твоя відповідь?

 

Спроба зробити крок до життя. Ніч на горі

 

Клятий путівник, він певно один з тих хто лише годує домислами та сподіваннями, ще й наголошував, як батько - серйозним тоном, намагаючись підготувати до чогось важливого – спробуй докласти усіх зусиль, щоб нічого не пропустити, кожна дрібничка має значення, він з’явиться коли прийде час, треба лише зачекати, при цьому не втратити надії. Будь терплячим. - Знову повівся на безглузді слова, хто він цей старий – Бог - що зможе відповісти на усі мої запитання? Та взагалі, як мені здається – треба поставити під сумнів саме його існування. Шестеро мандрівників так і не отримали життєво необхідних відповідей, біс з тими словами, спробують дізнатися де інде, питання полягає в іншому - чому цей старий так і не з’явився до них, до жодного? Навіщо тільки я мучив себе – намагаючись визначитися із запитанням - чого насправді я хочу дізнатися. Почуваюся дурнем, який наступає на одні й ті ж граблі, і це правило - про вогнище – чому не можна розпалити багаття? звісно, краще замерзнути; і чим я думав. Менше клопоту поводиреві, якщо замерзну та помру, легше буде позбутися тіла. Певно усіх інших він так само обдурював – а платня яку вимагав за допомогу, суцільна нісенітниця – нести рюкзак з речами, для того «хто знає відповіді» – і навіщо з настанням сутінок йому необхідно було йти, так, він казав про необхідність подивитися дорогу, проте повертався тільки зі сходом сонця, не міг же він блукати протягом усієї ночі? Здається не хотів зустрітися із своїми жертвами – можу собі тільки уявити на що були ладні дурні - зустрівши шахрая. Добре що взагалі вертався.

Земля крижана, так можна відморозити геть усе, і прощавай останній пункт нормального життя. –Любий – почне кохана - одразу після нашого весілля я хочу дитину – Вибачусь та відповім приблизно так – Пробач кохана, але діти не входять у мої плани на найближче майбутнє, а коли з’являться перші прояви цього бажання то чекати ми не будемо.

- Віддаси мої речі мудрецю – ще одна примха ненормального – шість днів таскався з цим рюкзаком, а ж смішно, жодного разу не захотілося зазирнути туди, не дивно, втома давала мріяти тільки про сон і ніщо інше.

Не давши цікавості подальшого впливу, чоловік заспокоївся та присів на дарунок – що лежав по середині невеликої галявини. Він схрестив руки на грудях, випростав ноги, намагаючись розслабитися, та занурився у роздуми. В уяві час від часу випливали спогади минулого, життя у місті, незнайомці на дорозі, спілкування із ними, причому складалося враження, що минуле то життя а майбутнє майже таке безпросвітне як сьогоднішнє нічне небо. – Не можна розпалювати багаття – таж темно – хоч око вибий. Думки та спалахи минулого скінчилися, стало - так дивно – напрочуд спокійно, під заплющеними очами зароджувалися краплини душевної води, приємно, дуже приємно відчувати тепло, їхнє маленьке тепло, подароване мені за дві секунди свого існування. Хотілося просто дихати, насолоджуватися чистим повітрям, відчувати прохолоду неба, що допомагає повністю розправити легені. Відсутність цього відчуття – можна порівняти із янголом - котрому не вдається розправити крила, поки це не відбудеться, його призначення беззмістовне - вітер вгамовується – я це помітив, з’явилося відчуття слабкості, це була не хвороба, скоріше безпомічність дитини - така дрібниця не помітити вітерця для людини віддаленої від природи. Багато поверхові будівлі, вистроєні людським генієм, сумлінно виконують свою роботу – зігрівають та оберігають, надають спокій. У повній темряві розплилася межа між мною та навколишнім світом – усе стало єдиним у формі, здається і в думках, бо саме зараз співвідношу себе зі світом. Навряд чи моя думка зайшла б так далеко, якби не розпач душі. Бажання бути усім для світу – усім і не чим. Хто я для себе? До чого схилявся останнім часом – окрім себе – маленька піщинка у купі світового пилу.

Цікавість змусила піднятися і все таки зазирнути у середину таємничого вантажу. Ще один жарт - подив був такий сильний, що забракло мови, як це зрозуміти – тепла ковдра – увесь час мені доводилося нести ковдру? – хвилини зо дві просто стояв у нерухомості, завив вітер тим самим повернув збентеженого хлопця на своє місце - час проведений у роздумах позбавив можливість споглядати появу місяця, була пропущена мить коли одна за одною почали запалюватися зорі, тепер їх багато, аж занадто, ще одна дрібничка – небо. Перевівши погляд на землю, озирнувся по сторонах, навколо лежало каміння – можна збудувати щось для зручності, або щось у цьому дусі. Задум не забрав багато часу, через хвилин десять, як йому здалося, він зайняв почесне місце на власноруч збудованому кріслі. Ось воно як - бути центром всесвіту – сидіти самому на троні, де нікого немає окрім мене і крісла, споглядати спокій та не квапитися бог з на куди. Повна самотність, якщо байдуже до себе.

Спорудження – такого собі символу влади, та могутності - відібрало сили, треба поспати – прийде старий, розбудить, та ми зможемо побалакати, очі самі по собі заплющувалися, чистий спокій, інколи порушуваний легким завиванням вітру, ще більше сприяв гарному сну. Вкрившись ковдрою, стало набагато тепліше. Сперечатися із потребою - марна справа – то був навіть не сон, а скоріше дрімота – знову згадувався пройдений шлях, незрозумілий початок переріс у жахливу буденність, а тепер, тепер все чудово, так гарно і головне спокійно ще ніколи не було.

А той бідолаха, жебрак, що стрівся мені першого дня, доля приготувала для нього багнисту стежку – тільки представити собі - постійно знаходитися у низу. Невже мені стало шкода цієї людини? – якщо згадати, він і натяку не давав на своє важке становище. Найбільше запам’яталися його очі – карі, людей з таким кольором очей дуже і дуже багато, навіть серед моїх знайомих знайдеться чоловік з десять – а пересічні глядачі – але ні в кого не було вогника, на відміну їм - цей бідолаха мав, він робив ці очі унікальними, разом із хлопцем. Замурзане обличчя, а посмішка дитини. Певно щасливий. А я його жалів. Пригадую траплялися і такі, на перший погляд усе гаразд – доки не поглянеш у очі, один чи два рази сприймав за належне – потім взагалі перестав дивитися у дзеркало чужої душі. За останній час жебрак був першим, до кого погляд сам тягнувся.

На другий день стрів старого та заможного. В чому було багатство торгівця? Його нескінченна розмова про статок, як багато він має – пишався цим – колекціонує картини, дорогоцінні монети, а чого тут шукав так ні словом не обмовився. Досягнув таких висот – можливо йому цього стало замало. Яскраве та дороге вбрання – ще одна річ якою вихвалявся – речі.

Третього дня мандрівки познайомився із отарником. Для нього було важливим вартувати за своїми вівцями. Обурено висловлювався про мудреця, майже пів ночі прочекав, а той так і не з’явився. Коли я прокинувся у ранці то побачив як він йде, швидко, озираючись навколо, буцімто крадій, мене зацікавила його одежина – жилетка зроблена зі шкіри вовка, в ночі цього не було помітно, на потилиці гойдалася голова вбитого звіра. Як можна стерегти отару у такому вбранні, невже вівці не відчували біля себе ворога? разом із іншими оминув мою відповідь чого хотів дізнатися від того «хто знає відповіді».

Знайомство з воїном відбулося четвертого дня. Він хотів слави – здобутої у чесному бою. Казав про втрату гідності серед його касти – перемагають всі ті хто плює на чесність. Головним - стала сама перемога – говорив він. Дивакуватий чолов’яга.

Більше за усіх мені цікавою видалася зустріч із жінкою вбраною по чоловічі. Вона була блазнем. Жарти в неї не які, але вона дала відповідь на моє запитання, про мету зустрічі – безглузде, як на мене, проте дуже важливе для неї – «Хочу дізнатися чуму сміються з мне, а не з моїх жартів»

Монаха стрів на шостий день. Він був ближче до бога ніж будь хто у цьому світі, на вигляд років із сто, дочовгав аж сюди, певно має не людську силу волі. Старий втратив віру – усе життя поклав служінню Богові, в надії на спасіння в іншому світі – одного разу читаючи молитву, він замислився над реченням де йшлося про ствердження наявності спасителя на небесах – а чи справді отець небесний чекає на мене? Правильно я зробив віддавши життя служінню? Певно важко старому, дарма подолав такий шлях.

Здається починаю розуміти, що хочу дізнатися. Життя - яким воно повинно бути, щоб людина була щасливою. Ні, головніше дізнатися – Що таке життя - …

Можливо то воно – на обличчі засяяла посмішка – і не потрібен мені ніхто щоб збагнути потрібне, ні мудрець, ні сам будь хто. Додому не повернуся, щастя буду шукати у іншому місці. Планета велика. Той хто привів мене сюди казав – Вдасться знайти бажане то стріну тебе біля входу, а ні то ні. – Я певен що мені все вдалося навіть більше.

Прокинувся мандрівник коли сонце тільки починало сходити, запхав у рюкзак ковдру та рушив назад у долину, путівника не було, минуло шість днів, пройдено місце першого привалу, а того так і не видно. Певно поводир говорив про галявину де ми уперше познайомилися. Була галявина – одна інша, вже незнайома, – все ж обдурив, нічого, хотів поділитися своїм відкриттям – ну то його справа, а в мене по переду нові враження та відкриття.