Протест (Проти Життя) Мене шукаеш?Не бійся,ти мене не бачиш,бо тут зовсім темно.Мій голос—підтвердження того,що я не плід твоеї уяви або фантазії.Ти прийшов,бо хочеш поговорити?Може знов повідаєш свою „Теорію ненависті і любові”,або здивуєш чимось новим... --Мені здається,що я хворий,на мене постійно здивовано дивляться люди,які немов ренгени пронизують мене своїми гамма променями,залишаючи слід у пам*яті. --Це досить цікаво,ти завжди дивуєш мене,а чому саме ,ти їх боїшся? --Мені здається,що вони вміють читати мої думки і я що сили намагаюсь затулити рот й вуха руками,розуміючи,що все марно.Намагаюсь не думати,але не можу.Іноді,я відчуваю як вони дивляться на мене,якби ти тілько знала,вони поїдають мене,підпалюють своїми поглядами мою шкіру,яка починає пекти й боліти. --Ти намагався зрозуміти їх? --Так,але мені важко,бо я не вважаю себе людиною,правду кажучи я й так не людина.Напевно вони це відчувають;як собаки відчувають ворога,так і вони „чужого”. --Як ви зрозуміли,що ви не людина? --Це було не важко.Люди—це розумні тварини,яких створив Господь по своєму подобію,хоча сам Господь—надлюдина.Так,мене створив Бог,але, чому я не такий як усі?Людина—досконалий витвір мистецтва,який крім усього їй дарованого має почуття.Найголовніше з усіх людських почуттів—любов.Без неї не буде нічого.А я не вірю в любов,я холодний наче жаба,що сидить на болоті й чекає на прихід осені,зими,весни,літа,і на сам кінець смерті.Людина,яка не вірить в любов—не людина,людина,чиє серце заполонила ненависть—приречена на смерть.І знову аксіома... --Ти ніколи не задумувавсь над тим,що відштовхуєш людей,ти ніби кольоровий персонаж,який здивувавши всесвіт,засумнівався у своїй спроможності здивувати світ. --Так-так,я відомий і в мене не має часу на пусті балачки,я не маю бажання розмовляти з людьми,мені це не потрібно,до того ж я завжди у центрі уваги,а це дуже набридає.Ця слава,гроші,колись я мріяв про це,а тепер—не розумію чого хочу. --Твої страждання пусті й досить банальні.ти—людина,яка не знає ціну тому,що має.Ти лицемір,саме так—лицемір. --І ти кажеш це мені?хм...Ти як завжди права.Я лицемірна,егоістична,самозакохана людина.Одне знаю напевно—в цьому світі не можливо інакше.Якщо ти будеш слабким—тебе з*їдять. --Чого тобі не вистачає? --Я чекав на це запитання,довго готував відповідь,а тепер,нічого не можу сказати...В мене є все:тіло,душа,свобода,розум,гроші,та я все-одно не розумію,чому такий нещасний? --Знаєш,твоя проблема в тому,що ти бачиш цей світ,але світ не бачить тебе.Погодься,важко побачити сіре на сірому. --Це зовсім не так,я відомий,у мене є все і... --Ні.Справа не в цьому,ти маєш все це,але,гадаєш,тебе помітять,коли будеш проходити по вулиці?Так,помітять...Я веду до того,що люди звикли бачити оболонку,ось чому вони дивляться на тебе як рентгени,звертають увагу на образ,одяг,та забувають головне:Не краса впливає на внутрішній світ людини,а внутрішній світ людини на красу.Ти мене розумієш? --Намагаюсь. --Якщо людина потворна,це не означає,що вона не красива. --Але,до чого тут я? --Ти гарний ззовні,але погодьтеся, душа не відповідає твоїй зовнішності.Ті люди,що проходять повз тебе,вдивляючись,бачать лише картину в якій не має душі,можливо вона і є,але вони цього не знають. --Чому ж тоді я їх боюсь,постійно оглядаюсь і виглядаю збентежено? --А,може,вони на тебе не дивляться,може це лише ваше бажаннязвернути на себе увагу? --Ні,це не можливо. --Ще й як можливо. --Хоча,тобі краще знати. --Ти нагадуєш мені” маленьку людину”,яка хоче,щоб її помітили,лізеш зі шкіри,прагнеш слави,видаєш книжки,і що маєш?—нічого.Тебе помічають і забувають,а твої книжки пиляться на поличці книжкового магазину, чекаючи на диво. --Навіщо ти лізеш мені у душу?Мені й без тебе тяжко. --Я лише хочу допомогти. --Допомогти загнати мене в глухий кут,депресію? --Без мене тобі не врятуватись. --Чого це ти думаєш,що мене потрібно рятувати? --Хто краще за мене знає тебе,врятує тебе? --Я ненавиджу тебе і цей світ. --Ні,ти любиш цей світ,бо для тебе ненависть -- любов. --Я більше не можу. --Мені тяжко від того,що я тебе розумію. --я не хочу жити,мені не потрібно життя.! --Тебе вже не врятувати. Ви чули,знов той навіжений з 13 палати цілу ніч розмовляв.А ще кажуть ми хворі. --Так-так дівчата,у чому справа,що це за скупчення у коридорі? --Докторе,той з 13 палати цілу ніч на сам з собою розмовляв. --А тобі чого,іди до себе,чи хочеш до ізолятора потрапити? --Ні-ні,все добре,я вже пішла. --Ну що голубчику,прокидайся,як самопочуття? --Краще вмерти. --От бачиш,тобі вже краще.Пішли на двір,я тебе проведу.Не встигла лікар отямитись,як пацієнт втік.Ловіть його,ловіть!!Он він...Та ні дурні,пізно,все ж таки втік. Він бродив холодними вулицями.Самотній і чужий,ніби іноплонетянин приречений на страждання.В мокрій від дощу й снігу рубашці...Увесь змерз,дрижав,слухав стукіт своїх зубів.Там,за два кілометри миготіли вогні...Побачивши стару автозаправку—підійшов. Поряд з будкою стояла повна каністра бензину,узявши їїв руки почав поливати себе з голови до ніг.Було тихо,ані душі.Тільки попереду шуміла об*їзна дорога,проводжаючи й зустрічаючи машини.Десь у сорочці він знайшоп запальничку,і підійшовши до дороги чиркнув нею,вмить запалавши синьо-помаранчевими кольорами.Він не відчував болю.Ішовши біля дороги вдивлявся у пролітаючі поміж нього машини.Палав і йшов,але його ніхто так і не помітив. Вже світало,морозний вітер розвіяв гомін минулої ночі.Що це було,сон чи ілюзія,--вирішувати вам.Але більше його ніхто не бачив |