* Земля, язык и жизни песнь и дрожь... Наследник я столь трепетных колоссов взволнованный. Волнуется и рожь, чуть кланяясь дивящимся колёсам. Находится землячество везде. Но навсегда родное возвращенье так светится, что не сдержать в узде! Инстинкта невозможно укрощенье... * * Обниму я думой слёзы Украины, оберну душою, будто маму сын, из очей прекрасных уберу руины и судьбу согрею: сердца не гасил. Искренностью помню сказочку я детства – ту, что к звёздной жизни за руки вела. Памятью в мечтанья небо загляделся, только охватила серость-кабала... В будущее гляну – всё тревоги, беды, розовые стёкла в темноту летят. Канули в былое тёплые победы. Злые поражения властное плодят. Несказанно верю: бытие потоком дамбу лихолетий, горя разобьёт, в суете спасенье отыскав итогом, вместо ран и болей счастье разовьёт. * * * Всплывает из памяти хлебом душистым родной чернозём – родниковость богатств, каштанов и липок цветением чистым... Не Ольвию ль выбрал рожденьем Пегас? Протяжно взлетают мосты, не наскучив, и дугами гнут окрыляющий взвод. Днепровский поток несказанно могучий препятствия смоет, вперёд зазовёт... Леса суеты, суматохи пронзаю и вижу времён и народов курган. А завтра разбитость надежды признаю... Все ль чувствуют? Страшен идей ураган... Скучаю по счастью. Беда за бедою... Погромам вослед – не один геноцид... А травам, залитым совсем не водою – безвинною кровью, – век память носить! В твоём материнстве – ближайшие корни: земля слободская, Подолье-Волынь... Теперь перепутье. Светила бесспорны: за Солнцем желанным звезда есть Полынь... * * * * Судьба фонтанирует в фокусе готики... Сердечность, печаль и тоску воскрешай! Упрёком шагают и кружатся ходики. В кольце суеты пишет скорби скрижаль. Подмыты фундаменты частыми ливнями, и бешено камни эпохи трещат, забыв о желанье казаться счастливыми и даже лекарствах: любить и прощать. Убыточность взоры пронзает привычкою, заглавной судьбой к настоящему льнёт, своей удивляющей праздники вышкою, их нижние радости сверху клянёт. А зря ль отшумели легендами римляне и кланялась им столь недавно латынь? А море в небесное ринулось крыльями: мы с их волновым колебаньем летим. Над развитым разумом дух утверждается, уносит его в драгоценную даль, что новой привычкой прозренья рождается, которую век бытием увидал. Могучею силою жизни налитыми под ветром грядущим леса возрастут, сохранность свою привлекая молитвами и страстным запретом пожары раздуть. Я вижу светила и верю надеждами, что пена иллюзий уступит росе, а мудрость, что властно взлетит над невеждами, купаться захочет в сплочённой красе. * Земля і мова... Пісня і життя... Себе я відчуваю спадкоємцем. Хвилююсь я. Хвилюються жита, вклоняючись здивованим колесам. Де б я не був, мені там земляки, та звідусіль додому повертаюсь в усі часи, щасливі чи лихі. Інстинкт мені, можливо, передався... * * Обійму думками сльози України, обгорну душею, ніби неньку син, із очей чудових приберу руїни та зігрію долю: серця не гасив. Пам’ятаю щиро казочку дитинства, що вела за руки в зоряне життя. Згадкою у небо мрії задивився, голкою поринув в сірих днів шиття... На майбутнє гляну – сіються тривоги, а рожева фарба в темряву летить. Канули в минуле теплі перемоги. Крижані поразки хочуть володіть. Та буття невпинне – невимовно вірю – розіб’є і греблю суму й лихоліть, щоб знайти рятунок в суєтному вирі, охопивши щастям рану, що болить. * * * Годуєш мене запашним своїм хлібом. Чорнозем – твоє найрідніше з багатств. Як вдячний квітучим каштанам і липам! Хіба не із Ольвії родом – Пегас? Летючі мости розглядають довкола, куди твій Славутич проторує шлях. А ця течія, і на погляд не квола, змете перешкоди: думками прийшла... Пронизую всю метушню сьогодення і бачу кургани народів, часів, розбитих надій на догоду ідеям... Чи дехто все це відчуває, чи всі? Ой, щастя не досить! І лихо за лихом... Погромам услід – не один геноцид... Як тяжко ходити по травах, залитих безвинною кров'ю, та пам'ять носить! Найближчі всі корні – в тобі, моя ненько: земля слобідська та Поділля-Волинь... Аж ось роздоріжжя. Подумай гарненько: на небі є Сонце і зірка Полин... * * * * Життя фонтанує у фокусі готики, диктуючи серцю і тугу, і жаль. Докором крокують, кружляючи, ходики. У суєтнім колі сумує скрижаль. Підмиті основи річками чи зливами, фортеці епохи скажено тріщать, забувши про намір здаватись щасливими і навіть про ліки: любити й прощать. Звертається звичкою зір до збитковості, що долею справжнє несе на чолі, дивуючи апофеози святковості, які знизу зверхньо радіть почали. Дарма відшуміли легендами римляни, яким донедавна вклонялась латинь? ...Замріяне море у небо поринуло: з його хвильовим коливанням летим. Розвинутим розумом дух опановує і кличе його в золоту далечінь, яка задивилася звичкою новою на крила, що вік до буття залучив. Потужною силою ставши налитими, майбутні ліси під вітрами зростуть, своїх берегинь залучивши молитвами, якщо заборонять пожари роздуть. Я бачу світила і вірю надіями, що піна ілюзій програє росі, а мудрість, що владою буде наділена, купатися схоче в суцільній красі. | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
