Вмерти без прощення

 

І поріднився народ в кровавім чорноземі, полишивши труну дерев’яну на кращі часи!

 

Ідея вимагає ліквідувати ні в чому не винних людей, мислячий прошарок, для початку, щоб прокласти шлях у світле і незаплямоване майбуття людське. Звільнитися од поганського ставлення до долі пригноблених, а хто такі пригноблені – вітром прим’ята трава у полі? Ні, це доля, у безвихідному потязі пасажири. Стріляй, стріляй – дамо тобі рушницю, хто зобижав, отримає по заслугах, або кулю, дамо штика, коли кулі скінчаться, різатимеш йдучи до кінця шляху. Все, чого побажаєш, керуюча верхівка видасть, не присвоює трофеїв воїнів, усе чесно – що відіб’єш, то і твоє.

– Згода. – Кажу, і не розумію: нова система вимагатиме - дій за добро, за своє життя, якщо не схочу світлого майбутнього - ворог. Вмирати - не те, що не хочеться по-дитячому, а страшно по-людські, по-дорослому - малі дитячі душі під шифером дорослості – бажаю бути не кимось, а рукою, звісно правою, влади необмеженої. Певна річ, все буде, але тимчасово: і майно, і щастя із дівками голодними, влада та така, що дня не вистачить усіх повісити, винен чи ні, вже не обходить, пручався – а чому? Бо ворог новому! Старий ідіотизм під цукровим сиропом, ну що – смакує? Нове – шукає винних, я їм допомагав, знаходив, показую домівку і кажу: «Там!». А не одна вона така нещасна, зате влада в моїх руках, володар пригноблених! Маю право давати жити чи не давати підлеглим і рабам. А собі, собі ради не можу дати, простити за безглуздя юнацького розуму, хто простить? Мертвим усе одно, а живим – ні, живі з масками на обличчях, голоду і страху. Солдати рушниці кидали – лякалися, бачив одного: так посивів за півгодини, мов дід років з дев’яносто, одноліток мій, двадцять один рік від народження, прийшов додому, та який там дім – барлога здичавілої людини! Подивився у дзеркало: в мене не те, що голова посивіла, навіть вії біліші од снігу. Я не їх злякався, ні, сам ходив голодним, так само боявся, себе, себе побачив в очах людських – там видівся здичавілий брат їхній, без сльози співчуття і болю за братів земних.

Світанку вже не буде, завтра новий день розпочнеться, і, слава богу, піду на спочинок, байдуже, що на смерть. Таке життя колючим дротом стягує душу, сповиту живою матір’ю, піднесла до вуст любов з молоком, а я відсоромився. Іти потрібно додому, де мати виховувала, де батька розстріляли, зустріну брата та сестру, три роки цеглу клав, досить – зарплатні не унести. Якщо мене забули – то найкраще, згадають того, по-дитячому доброго і веселого, а того не впізнають, по-дорослому байдужого, збайдужів навіть до себе. Змінити світ – на що? Мене хтось просив чи для початку, запитували потребуючих, що вони робитимуть із тим, чого так не вистачало. Стануть багатими, заможними, всі будуть рівними, хтось більше рівний, хтось менше, яка різниця – всім однаково! Хто б зараз запитав в мене: «Хочеш, щоб твої діти світанок стріли у теплих проміння буття?». А хто ж не схоче? І кажу трохи збентежено, але твердо: «Хочу!». Та аби я знав, скільки наказів прийде знищити, знищити, знищити!!! На кожному папірці мої клейноди – смерті. Не зумів побачити і відчути, що для мене є світло і майбутнє, а хочу збудувати для будь-якого люду. Мати простить, більше нікому пробачати, свої вб’ють, звикли в такий спосіб пробачати один одному, а де гуманність того самого майбуття, бо не воно зігріває, хоча для дурня вистачить і слів, світлі мрії в супроводі праці малюють майбутнє. Деякі тварини, відчуваючи смерть, ідуть до місця народження, напевно, сподіваючись знайти внутрішній спокій – це всього-на-всього тварини, – кажучи про безжалісність людську, то порівнюємо із твариною – ти звір. Вони вбивають, щоб прогодуватися. Людина забула співчуття, як спробу осягнути чужий біль. Безглуздя.

Дім, рідна земля. Торкаєшся долонями і відчуваєш тепло снігу та перемерзлої земельки. Дах треба змінити, побілити стіни. Згадую, що ще коли батько дихав, на білому полотні вбачався розпис квітів, птахів, фарби різні та такі, од яких відірвати погляду не можна, минуло – побілка пообсипалася, від майстерності батьківської руки нічогісінько не залишилося. Вітер розвіює все по світі білім. Дивно: горить світло у вікні, чого не сплять, ще є трохи часу, хочу посидіти ось тут, на лаві, коло хати. Не годиться приходити у гості без дарунку, а тим паче мені. Так, я гість, бо забув про рідне. Розповісти чи так і залишитися гостем для мати?! Чи зрозуміє? Простить?

Піду, нехай прокляне, зітре у порошок, що залишилося, вітер осторонь стояти не стане, розвіє, і забудуть, побачу, чи торкнувся час її волосся та обличчя. Двері незамкнені, тихо-тихо, людей немає, зосталися вічні душі, в хаті нічого, тільки стіл – страшна картина майбутнього. «Мамо…» – шепочу слабким голосом, ніби прийшов з вулиці, але пізно, хоча обіцяв і клявся не спізнюся, а все таки запізнився. «Мамо.» – трохи голосніше. А вона незворушно сидить на столі і шепоче нерозбірливо сама до себе. «Мамо.» - впівголоса. Голова трохи повернулася, у протилежний бік від свічки, ніби не хотіла показувати обличчя, подумалося, не впізнала і злякалася незнайомця, бліді вуста шепотіли: «Старшого немає, пішов назустріч сонцю, але він скоро повернеться і все буде як раніше: батько прийде на сніданок, попросипаються дітлахи, – голова повернулася на місце, рука простягнулася і взяла свічку, що стояла поряд, на столі, – зараз збуджу і ви їх побачите». Жінка із свічкою в руках пішла у глибину хати, куди світло не діставало, хода спокійна, певно, менші відпочивають, а вона просто не хоче злякати кольорові сни своїх дітей. На балках висіли тіла – повішані – мати йшла повільно, і була змога потроху звикати до нового. «Сплять, - пролунав голос, – міцно сплять. Не зобижайтеся, вони втомилися, цілий день воду носили із ставка». «Мамо, – кажу, і не розумію, чи то вона, або примара. - Мамо, пробачте мені». На очі наверталися сльози, крапля за краплею, опалюючи відмерзле обличчя, стікали донизу , від несподіванки хотів піднести долоні до обличчя, а вийшло так, що зловив обома руками перші краплини – руки теж замерзли!

«Мамо, пробачте мене за все, багато лихого зроблено цими руками.» – жінка стояла спиною до гостя, в лівій руці свічка, а іншою погладжує ногу мерця. –

В мене не вийшло зробити обіцяне. Обман, то був лише обман, таких, як я, було багато, дітлахи зі зброєю в руках. Вбивали ворогів, коли все скінчилося, з’явилися вороги серед своїх, ось і моя черга настала. Повірив у красиві слова, в чужі обіцянки, йшли за тих, кого не бачили. Лідер казав: «Зробіть це, і піде на краще». Минав час . Знову наказ: «Зібрати харчі, треба допомогти однодумцям та ідейним послідовникам». А хто вони? Для мене, у першу чергу, невидимі брати і сестри. Батько і мати одні, інших не буває.

Чого вона не повертається до мене, усе спиною говорить. А одежа, тільки зараз помітив, на ній подрана сорочка, розірвана часом, ноги сині. Треба підійти і доторкнутися, може ще не збагнула, що це я, її син. Вимовляючи слово «мама», казав так, як колись ображав, стало соромно, і хочу виправити, тихо перебираючи ногами підійшов, захотів покласти руку на плече, тіло подалося уперед і різко обернулося, моє тіло затремтіло – страшенний холод охопив душу – від мати залишився тільки дерев’яний кулон батькової роботи, перед моїми очима був привид – очі білі, в них немає життя, немає і душі, лише тіло - це не привиділося – мертві, волосся білосніжне, а губи, в неї ж зашитий рот. Кинувши свічку, жінка схопила руками мене за шию і почала душити, вихопив пістолета з карману і … прямо у груди… привид побіг геть із хати.

Сидячі у темряві, я бачив тільки сніг у місячному сяйві та двері, що постійно хиталися туди-сюди од вітру. Світле майбуття настало, ні, ще трошечки, і все. Напевне, із світанком вони завітають ще раз, для них в мене є дарунок – декілька куль – чи сподобається їм, байдуже, але дехто залишиться тут назавжди. Чи пустити собі кулю у голову, не чекати на братів, що голодують, їм не їжа потрібна, а кров, п’ють та п’ють, я сам такий. Вбивав, і нічого. Заплющивши очі, здалося, що заснув. Мабуть, так воно і є. Сиджу у своєму будинку ріднім за столом, усе приладдя для праці переді мною, пишу наказ про розстріл, але не вписую ім’я, все готово. Заплющив очі від втоми, відкриваю - стоїть варта, тримає під руки мати, а нічого сказати не можу, подумки закричав: «Відпустити! Це ж моя мати, як взагалі ви посміли її чіпати?!» – але я тільки подумав, вартові кажуть: «Ви самі віддали наказ заарештувати і привести до вас». «Бути цього не може.» – промайнуло у голові. Один з них кинув руки матері – та навіть не пручалася, чому – ні образ з вуст – ледве, ледве підняла очі і посміхнулася – маленькі зірочки засвітилися яскравіше – чолов’яга підійшов, дістав аркуш паперу і показав. Там був наказ про арешт, а перед носом, на столі, інший, для офіційного розстрілу. Впав на коліна: «Мамо, пробачте, це не я, пробачте …».

«Бог простить», – відповіла статуя. «Бог? – перепитую, – Як може простити Бог, коли я, тлінний, не зможу цього зробити, собі пробачити, прокаженому?». «Рід людський слабкий, того й не може простити, сліпий перед чужим горем, мріється, що обмине десятою дорогою, але на те ми й рід людський – навчатися на своїх помилках, а Бог мудріший од нас – йому краще видно душі, з неба, бо піднявся духом. Тобі заважає гординя, чорною хустиною оповила очі, без того сліпі, от і важко збагнути. Пробачити означає звільнити своє серце для світлого і чистого, а не звільниш – загинеш, сам себе позбавиш майбутнього».

Охорона різко схопилася, всім свої видом показуючи небажання чекати на завершення процедури, схопилися і повели жінку на двір, повели розстрілювати. Кричу: «У протоколі не вписано ім’я!». «Це формальності.» – відказав голос знадвору. «Формальності?! Це моя мати! Зупиніться!». Ноги чужі , не слухаються, всі наміри піднятися так і залишилися намірами. Пролунав постріл з рушниці, відчинилися двері, дивлюся широко розплющеними очима на картину смерті у повнім місяці, один тримає наказ про розстріл, певно, зачитав перед виконанням, інший потроху опускає зброю, з дула ще йде димка від пострілу, а тіло жінки потроху вкривалося сніжком, чорна пляма між лопатками невпинно розросталася по тілу, ноги підкосилися і легко-легко, як пір’їнка, вона впала на сніг, навіть не прим’явши його. Сніжок лагідно вкривав тіло, поволі становився чорним, солдати пішли. Що це, чи насправді усе?! Бути не може! Вітер влетів до кімнати, розгойдав тіла за спиною хлопчини і вилетів геть, загасив світло. Темно, чується тертя мотузок по дереву. Ні, це не справжнє! Усього цього немає: ні мене, ні мотузок, нічогісінько! «Бах-бах!» – мотузки пообривалися. Хода. Вони, брат та сестричка, менші йдуть, певно, за мною! У голові думки, як у вулику! Шумить, а зрозуміти хоча б щось неможна! Тіло тремтить, сльози рікою біжать, а серце хоче вирватися і побігти геть – із душею! Їм вистачило на сьогодні, яке там сьогодні, навічно! Очі заплющені – ні, не хочу дивитися! Ніби темно. «Стук-стук.» – ніжками човгає дитина! Коло самої спини відчув дихання тепле, мов лагідний вітерець дмухає! Не та природа вітру! Смерть дихає ніжно – певно, із собою забрати хоче. По правді кажучи, довго зізнатися не міг собі, що саме я кат, той, хто наказ віддавав, а не той, хто виконував. Поштовх. Так, я винен перед тобою, Боже, пробач, що згадую ім’я твоє в хвилину, далеку од життя! Бо ти є життя, а ми сумнів між життям та смертю. Раптом осяяло знадвору, та так, що відчув навіть із заплющеними очима. «Стук-стук-стук!» - пролунало у двері, відчинилися. Подивитися страшно, бо світло може опалити, як подивлюся! З-поза спини пролунали радісні дитячі смішки, затупотіло у сторону дверей! «Сину, – сказав голос – ходімо!». Певно, омана – батька немає, вбили ж! Сам наказ підписував, бо згори натякнули, ненадійний! Нелюди, що вони зі мною зробили, перетворили на ката, змушували від кращого, од любові відмовитися і світла! Храмів-то немає, нікуди піти вималювати прощення! Вигнали Бога з рідної хати! Віра в людину на Враз кольори зникли! Кров – чорна, очі – білі, без крапельки кольору, а в мами були блакитні, мов небо влітку, коли жодної хмаринки, тільки блакить! «Не бійся.» – продовжує голосом батька! Розплющив, відчуття інші, глянув довкола, хата новесенька, стоїть стіл, повний дарунків! Глечик із молоком, хліб нарізай, і від нього йдуть маленькі хмаринки свіжості, тепло на душі! Стук від удару, аж підірвався з підлоги, знову хата обідрана! Світанок. Перші промінчики залітають у світ майбутнього, озирнувсь: за спиною хитаються порожні мотузки! Де ж тіла?! Піднявся на ноги, двері напіввідчинені, в них людина у чорному плащі, обличчя не видно: «Ходімо, чи хочеш зачекати на своїх вбивць?». Не знаю, кому вірити, – собі, залишитися та поквитатися за образу, або невідомому? Дивно, відрази ніякої не відчуваю, ні страху, тільки дивний сором на душі. У голові постало питання, чи любив я по-справжньому, хоча б один раз, не любов’ю сина до батьків, а як чоловік. Пригадалася Оленька, працювала при нашому штабі, гарна, волосся світлувате, очі, здається, світло-блакитні, причарувала її посмішка, чиста, дитяча. Дивно ще до неї загравав цукерками, солодощі полюбляла. Бувало, нам пай давали, трошки, вимінював у решти на цигарки. Хлопці, нащо їм оті цукерки, вони ж дорослі, тютюн саме те. Гукав по роботі, підходив і давав у загорнутій газеті маленький пакуночок задоволення, вона казала «дуже дякую», і ховала, не хотіла, щоб бачили, а то язики довгі, почнуть потай ображати. Так, любив, просто засоромився, а може чогось боявся, себе, напевно.

Ну вб’ю декількох, і … Ні краще піду, далі, залишу їх сам на сам із новим світом, той, у свою чергу, приведе куди попросять. Важко через себе переступити. «Ходімо.» - кажу. Незнайомець узяв мене за руку і повів на двір, де світанок потроху запалювався на обрії. Душа заспокоїлася і більше не просила помсти, а хіба то вона просила? Сніг, надзвичайно м’який, хрустів під ногами. Хата залишилася порожньою, а вітер розгойдував двері, інколи заходив усередину, але не було із ким погратися. Можливо, нові будівники знайдуться, і приведуть до ладу овіяну часом домівку Бога.