Переглядаю мiй альбом. Ось шостий «В» на фотокартцi. Хлопчина з кам’ним чолом... В нiм бачу впертiсть... Тiй вiдзнацi Тодi нiхто ще не радiв. Хлопчисько вчителiв не слухав, З усiх предметiв тiльки спiв Полюблював... Великi вуха в Хлопчини... Справдi має хист I з задоволенням спiває. Та вiн i в пустощах «артист». Мене це бiльше не чiпає, Бо шостий «В» уже не мiй. Василь Романович Масенко Змiнив у iпостасi тiй. Тим бiльш зворушує ця сценка, Яку на картцi бачу: лиш Одна з вciх класних педагогiв З Масенком сивим поруч – мiж Дiвчат i хлопцiв… Стiльки рокiв Минуло, та мене й тепер Розчулює вiдзнака класу: Хоч вже не їхня – у партер Посаджена: ти наша! Часу Минуло безлiч... Знов i знов Ту фотокартку розглядаю. Учнiвська вчителю любов – Всiх вище нагород – гадаю, -- У свiтi вище всiх вiдзнак... Чому не їхня? В тридцять п’яту Мене з Полiною Руснак Тодi перевели, щоб ладу Давали учням у новiй, Вiдкритiй нещодавно школi. Наказано служити в нiй. Вела урок, коли поволi I несмiливо в клас ввiйшли... -- Ми дуже скучили за вами! – Колишнi учнi... -- Ми знайшли! – Радiли... Як до неньки-мами, Притиснулися... Серед них – Незграбний мовчазний хлопчина... На мить забула про нових... Тi тiльки клiпали очима, Не розумiючи, про що Тут йдеться, хто цi дивнi дiти? Звичайно, що i в мене шок I сльози щастя... Де їх дiти? Якщо розчулена душа, Тих слiз нiкому не втримати... Ах, мої учнi з НСШ- Двадцять чотири! Пам’тати Я буду вiчно ваш прихiд I щире визнання любовi… Ще: той хлопчина – книгоїд. Читав i на уроках... Кровi,. Коли читав, то не псував. I я читать не заважала – Хай, лиш би cам не заважав Усьому класу, як бувало... Вже вiн дiвчаток помiчав, I змiни їхнiх тiл цiкавлять, I вiн зухвало зачiпав Двох однокласниць. Їх не бавлять Раптовi дотики його... Поскаржились менi дiвчата... Вирiшую провчить того, З ким вже намучилась багато: Бешкетував i пропускав, Коли хотiв мої уроки... Нерештi вiн мене дiстав. Ну, шибенику, дай же спокiй! Пiшла вiдвiдати батькiв. Вiн втiк. Чекали цiлий вечiр. Вiн не з’являвся. -- Впертий, бик! – -- Вже пiзно, де вiн є, до речi?... – Не дочекалася. Пiшла. Стурбована i ще сердита. I думка не iде з чола: Що вийде з цього троглодита? I ось – пишу йому листа, Як закордонному поету. Його покликали мiста Далекi... Вiн, як естафету Своїх думок i почуттiв, Книжки до друзiв вiдсилає. Є добрий вiдгук? Поготiв Нове напише, що палає У серцi… I чомусь йому Я сповiдаюсь про минуле. Дивлюсь в уявi на юрму Вже збiглих... Чи вони почули, Що згадуючi, я про них Розповiдаю для поета, Який багато красних книг Прислав... Нехай та естафета Торкнеться i мого життя... Можливо у книжках наступних Мої думки i почуття Озвучить о часах i смутних I радicних... Були й такi... У Чернiвцях пiслявоєнних Красуються фронтовики У одностроях... Забубенних Рiшучiх тих чоловiкiв Дiвчата хутко розбирають... ... Перевiряючий у гнiв Прийшов: погано викладають Тут алгебру... Iнспектор шкiл Аж з облВНО, дивився сухо... Та теплий промiнь вже з-пiд шкiр Поплив – i несмiливо, глухо Випробуваний фронтовик Знiяковiло подивився... -- З жiнками якось я на звик... – А втiм – i шлюб не забарився... Це тiльки сорок шостий рiк, Яскравий червень... Сильний, мужнiй Мiй героїчний чоловiк. I живемо в родинi дружнiй. На тiлi нic слiди вiйни. Раз на три мiсяцi – медогляд Ганебний, начебто вони Глузують, вид серйозний роблять, Перевiряють: є нога? Чи може виросло вже око? В очах комiciї – нудьга. «Шанує» влада так жорстоко Тих, хто для неї все вiддав. У вiдповiдь такi знущання, З яких так гiрко потерпав. За третю групу клопотання Тривали довго... Результат: Десятка i отi тортури. Кремлiвський потiшався кат, Сховавшись вiд людей за мури. -- Бiльш на медогляд не ходи, Плюнь, Олександре, на подачку! – Та та десятка – пiвбiди. На iнвалiдовi позначку Робила влада: зароблять Мав право лиш на сотню. Крапка. Мабуть, щоб сильно не втомлять – «Турботлива» совєцька владка... Про мене, щастя, що вона Попiклуватися забула. Я заробляла... Та цiна – Здоров’я... Швидко промайнула I молодicть i все життя. Не мала часу на дозвiлля... Та зберiгали почуття... До золотого лиш веciлля Три роки вiрний чоловiк Дожити не спромiгся... Шкода... Вiн з гiднiстю прожив свiй вiк Як чоловiк i воїн. Кода... Всевишнiй двох синiв послав. Вони – надiя i вiдрада Наш первiсточок – Владислав, Як батько – математик... Чадо Здобуло в Харковi cвою Освiту, а в Тверi працює I має радicнy ciм’ю. Невiстка Галя теж не всує Освiчувалася: доцент, Icторiк. Внук Богдан, найстарший -- Майбутнiй фiзик. Не студент. Вже аспiрант. Лунають маршi У яснiй долi... МДУ – Це альма матер аспiранта. Багато вчених є в роду, А буде – бiльше: два таланта У Галi з Владиком в сiм’i: Молодший Глiб пiшов за братом Богданом... Хлопчики мої Були минулим лiтом разом В Нiмеччинi... Послали їх Удвох туди на стажування. Глiб п’ятикурсник-фiзик... Миг Надiй i творчого змагання. Молодший мiй синок, Борис, Начався в Києвi: фiлософ, Професор, полiтолог... Рис Моїх багато в ньому... Позов Мiй до нащадкiв: що вони Мене вiдвiдують так рiдко. Молюсь за кожного всi днi... А донечка Бориса, квiтка Оленка, київське дiвча, Уже за фахом соцiолог... На жаль i ця не помiча, Що я старiю... Рокiв сорок Менi б десь втратити, тодi б Я мандрувала вiд бориса До Владика... Самотнiй хлiб Сумний... Я б всiх почастувала... Оленка-квiтки мати теж Олена, Борина дружина --- Економiст... З високих веж Дивлюсь з любов’ю i на сина З невiсткою, на дiточок. Любов до рiдних невгасима... Шкода, що ми з Сашком дочок Не мали... Два чудових сина Подарували їх менi: Оленку старшу i Галину../ Молюся i за них всi днi, Благословляю кожну днину... | 
Положение о Клубе
Сделать стартовой
